Келих у руці Лева здригнувся так різко, що тонке скло дзенькнуло об зуби.

Поруч із ним Ярина ще тримала завчену світську усмішку, але кутики рота вже повзли вниз.

Навколо нас повітря в залі стало густим, ніби хтось раптом закрив усі двері й вимкнув музику.

Я не підвищувала голосу. Пальцями лише торкнулася срібного медальйона на шиї й повторила тихо, так, щоб почули ті, кому треба було почути:

«То хто з нас не твого рівня?»

Лев ковтнув, але ковток не пройшов.

Шкіра на його шиї пішла плямами над крохмальним комірцем, а пальці на ніжці келиха побіліли.

Він спробував усміхнутися — тією самою усмішкою, якою роками вмовляв клієнтів, заспокоював начальників і стирав мої сумніви.

Та цього разу усмішка вийшла кривою, наче застигла на чужому обличчі.

«Еміліє, вистачить цього театру», — прошепотів він, швидко переводячи погляд на генерального директора.

«Роберте, скажіть охороні…»

«Пане Марченко», — перебив його Роберт Дорошенко й навіть не глянув у його бік.

«Сьогодні ви говоритимете лише тоді, коли до вас звернуться».

У залі хтось різко втягнув повітря.

Двоє сенаторів біля колони відступили на півкроку, щоб краще бачити.

За моєю спиною Артур стояв рівно, як лезо ножа, у темному смокінгу з вузькою стрічкою ордена на лацкані.

Його руки були складені за спиною, але я знала цей стан.

Так він виглядав щоразу, коли хтось намагався гратися з тим, що було давніше за їхні кар’єри й дорожче за їхні звички.

Ярина видихнула через ніс і нарешті озвалася.

Її голос був солодкий, тільки в кінці надламався.

«Леве, скажи мені, що це безглузде шоу вже закінчується.

Бо я не люблю, коли мене ставлять у незручне становище».

Вона ще намагалася тримати підборіддя високо, але права рука сама стиснула його лікоть.

Не ніжно. Як людина хапається за поручень у слизьких сходах.

Я перевела погляд на Роберта.

«Рада директорів чекає?»