Срібний ніж для паперу лежав на плитці біля маминої ноги. На його лезі блищав клей від різдвяного конверта, а на кухонному столі розкрився аркуш із нотаріальною печаткою.

Мама не піднімала його. Вона дивилася на бабусю Євгенію, ніби вперше бачила не стару жінку з палицею, а власницю будинку, у якому сама жила тридцять років.

Батько першим знайшов голос.

— Мамо, це якесь непорозуміння. Ти не могла цього підписати.

Бабуся не сіла. Її пальці міцно стискали ручку палиці, кісточки побіліли, але спина залишалася рівною.

— Могла. Підписала. У присутності нотаріуса і лікаря.

Нотаріус, невисокий чоловік у темному пальті, поклав на стіл ще одну папку. Не кинув. Не грюкнув. Просто поставив її між маминою чашкою кави і коробкою з листівками.

— Пані Євгенія пройшла оцінку дієздатності вчора о 14:20, — сказав він. — Документи зареєстровані. Договір дарування чинний.

Христина нарешті опустила телефон.

— Це через фото? Серйозно? Через одну дитячу істерику?

Соломійка стояла за моєю спиною, вчепившись у мій кардиган. Я відчувала, як її маленькі пальці стискають тканину. Вона вже не плакала. Дихала тихо, носом, час від часу шморгала і дивилася на бабусину палицю, що стукала об підлогу, наче метроном.

Бабуся повернула голову до Христини.

— Не через фото. Через десять років записів.

Вона відкрила свою стару шкіряну сумку. Звідти дістала зошит у коричневій обкладинці, потертий на кутах. Такий зошит у неї лежав біля ліжка завжди. Мама казала, що бабуся записує туди рецепти й молитви. Батько сміявся, що старі люди люблять рахувати чужі гріхи.

Батько перестав сміятися, коли зошит розкрився на першій сторінці.

Там були дати. Суми. Імена.

«12 січня — Олена заплатила Ларисі 14 000 грн за горище. Квитанції не дали».

«3 березня — Микола забрав у Олени 2 300 грн за газ, хоча лічильник показав менше».

«18 червня — Христина залишила хлопців на три доби. Олена готувала їм, прала, водила на гурток. Подяки не було».

Мама потягнулася до зошита.

Бабуся вдарила палицею по плитці.

Звук був сухий, короткий. Соломійка здригнулася, але не відступила.

— Не торкайся.

Нотаріус підсунув до себе папку.

— Копії вже зроблені.

Мамине обличчя затягнулося восковою блідістю. Вона більше не грала святкову господиню. Перли на її шиї раптом виглядали занадто важкими.

— Олено, — сказала вона м’яко, занадто м’яко. — Ти ж розумієш, що будинок — це не іграшка. Дитина засмутилася, так. Ми можемо передрукувати кілька листівок.

— Двісті, — тихо сказала я.

— Що?

— Ви надрукували двісті листівок без неї.

Христина склала руки на грудях.

— Бо в неї була жовта сукня. Це естетика, Олено. Ти завжди все перетворюєш на трагедію.

Бабуся витягла з папки одну глянцеву картку й поклала її перед нотаріусом.

— Ось доказ.

На фото наша родина усміхалася так, ніби ніхто нікого не стирав. Синя палітра, білі зуби, подарункові коробки на місці моєї дитини. Соломійка піднялася навшпиньки, щоб подивитися, і я прикрила картку долонею.

Бабуся це помітила.

Її губи стиснулися в тонку лінію.

— Вони зробили це не один раз, — сказала вона.

Мама смикнула головою.

— Що ти вигадуєш?

Бабуся перегорнула сторінку зошита. Звідти випали три фотографії.

На першій — день народження батька. Я стояла збоку з тортом у руках, але на надрукованій версії мене обрізали по плечі.

На другій — Великдень. Соломійка сиділа біля кошика з писанками. У сімейному альбомі на її місці стояла ваза з тюльпанами.

На третій — шкільне свято племінників. Моя донька тримала саморобну зірку з фольги. На сторінці, яку мама виклала в родинний чат, зірка залишилася. Дитини — ні.

Христина витягла шию.

— Це випадковість. Фото кадрували для формату.

— Тричі? — спитав нотаріус.

Христина закрила рот.

Мама перевела погляд на батька. Той уже тримав телефон і швидко гортав контакти.

— Я зараз подзвоню юристу, — сказав він. — Це тиск на літню людину. Олено, ти догралася.

Бабуся нахилилася вперед.

— Дзвони. Я вже подзвонила своєму.

О 08:44 у кухні стало тісно від людей і паперів. Нотаріус розклав документи рівними стопками. Бабуся сіла нарешті, але не через слабкість — вона сіла так, як сідає людина, яка знає, що стіл тепер працює на неї.

— Ларисо, Миколо, — сказав нотаріус. — У вас є тридцять днів, щоб звільнити будинок від особистих речей. Пані Євгенія дозволяє вам забрати меблі, які ви купували власним коштом. Те, що оплачувала вона, залишається.

Батько різко засміявся.

— Вона дозволяє? Це мій дім.

Бабуся відкрила ще один аркуш.

— Ти ніколи не платив за цей дім. Твій батько купив його мені. Ти жив тут, бо я пустила.

Мама вхопилася за спинку стільця.

— А куди ми маємо йти?

У кімнаті запах кави став гірким. На столі холола відкрита коробка з листівками. Соломійка тихо торкнулася моєї руки. Її пальці були холодні.

Я нахилилася до неї.

— Хочеш води?

Вона похитала головою.

— Бабуся сердиться через мене?

Бабуся почула.

Вона поклала долоню на край столу, повільно повернулася до Соломійки і поманила її пальцем.

Донька вагалася. Потім зробила три маленькі кроки вперед.

— Не через тебе, сонечко, — сказала бабуся. — За тебе.

Мама закотила очі.

— О, чудово. Тепер ще й драматичні промови перед дитиною.

Бабуся навіть не глянула на неї.

— Олено, забери Соломійку наверх. Нехай вибере собі кімнату.

У мами здригнувся рот.

— Яку ще кімнату?

Бабуся взяла глянцеву листівку й посунула її до мами.

— Ту, де ти тримала іграшки Христининих синів. Сьогодні до 18:00 вона має бути порожня.

Христина видала короткий звук, схожий на сміх, але обличчя не сміялося.

— Це кімната моїх хлопців.

— Ні, — сказала бабуся. — Це кімната в будинку Соломійки.

Я взяла доньку за руку. Ми пройшли повз маму, повз Христину, повз батька, який уже говорив комусь у телефон: «Так, терміново, мати переписала будинок, треба зупинити».

На сходах Соломійка зупинилася.

— Мамо, ми більше не на горищі?

Я не відповіла одразу. Горло стиснулося, але руки не здригнулися. Я підняла її на останні сходинки.

— Ні. Обирай двері.

Вона обрала кімнату з великим вікном. Там стояв пластиковий гараж для машинок племінників, два мішки конструкторів і дорога дитяча палатка, у якій Соломійці ніколи не дозволяли сидіти, бо «вона може щось зламати».

Донька зайшла всередину, ніби в музей. Провела пальцем по підвіконню. Потім обернулася.

— А можна стіни жовті?

— Можна.

Знизу пролунав різкий голос Христини.

— Ви всі пожалкуєте.

Бабуся відповіла спокійно, але так, що її було чути до другого поверху:

— Починайте з валіз.

Наступні дні не були перемогою з музикою. Це була тиха робота з документами, ключами й замками.

О 10:05 наступного ранку прийшов майстер. Він замінив замок на вхідних дверях і дав мені три нові ключі. Мама стояла в коридорі в халаті, з телефоном біля вуха, і дивилася на нього так, ніби він міняв їй обличчя.

— Це незаконно, — сказала вона.

Майстер не підняв очей.

— У мене замовлення від власниці.

На слові «власниці» батько грюкнув дверима у вітальню.

Христина приїхала після обіду. Не сама — з чоловіком і двома валізами. Я спершу подумала, що вона прийшла забирати речі дітей. Вона пройшла на кухню, поклала окуляри на стіл і сіла навпроти мене.

— Добре, — сказала вона. — Я готова говорити конструктивно.

Я мила чашку Соломійки. На губці пахло лимоном, вода була гаряча, пальці почервоніли.

— Про що?

— Про компенсацію. Ви не можете просто забрати все. У мами з татом пенсія мізерна. У мене кредит за машину, діти, школа, ремонт. Бабуся явно була не в собі.

Бабуся в цей момент зайшла з коридору, спираючись на палицю.

— Повтори останнє речення.

Христина випросталася.

— Бабусю, я хвилююся за тебе.

— Ти хвилювалася за мене, коли три роки не заходила далі порога?

— У мене діти.

Бабуся кивнула.

— В Олени теж.

Христина відвернулася до мене.

— Ти ж розумієш, що це зруйнує родину.

Я поставила чашку на сушарку.

— Родина закінчилася там, де мою дитину замінили коробками.

Вона підвелася так різко, що стілець подряпав плитку.

— Це була листівка.

Бабуся поклала на стіл зошит.

— А це десять років.

Христина не торкнулася його. Вона взяла свої окуляри, вийшла в коридор і зупинилася біля дверей дитячої. Усередині Соломійка сиділа на підлозі й розкладала книжки на поличку.

— Ти хоч розумієш, що це не твоя заслуга? — сказала Христина дитині.

Я зробила крок, але бабуся випередила мене.

— Ще одне слово до Соломійки — і ти спілкуватимешся з нами тільки через адвоката.

Христина застигла. Потім розвернулася і вийшла. Двері зачинилися тихо. Полірована жорстокість у нашій родині завжди любила тишу.

На п’ятий день мама спробувала інший спосіб. Вона принесла мені тацю з чаєм. На блюдці лежало печиво, яке вона ніколи не купувала для нас, тільки для гостей.

— Олено, — почала вона, сідаючи біля мене. — Ми всі були напружені. Я не ідеальна мати. Але ти ж не виженеш нас перед святами.

Я дивилася на її руки. Нігті були свіжо нафарбовані блідо-рожевим. На безіменному пальці блищав перстень, який бабуся подарувала їй на сорок років.

— Ти питала Соломійку, куди їй іти, коли віддала горище нам?

Мама насупилася.

— Ти була доросла.

— Їй був один рік.

Мама ковтнула чай, але чашка залишила на блюдці мокре коло.

— Я не вмію просити вибачення.

— Тоді пакуй речі.

Вона поставила чашку. Обличчя вмить стало рівним.

— Ти пошкодуєш, коли залишишся сама.

Я подивилася в коридор, де Соломійка сміялася разом із бабусею над розсипаними ґудзиками.

— Я вже не сама.

Тридцятий день настав у дощову середу. О 17:40 у дворі стояло дві машини. Батько носив коробки, мама тримала сумку з прикрасами, Христина не приїхала. Вона надіслала повідомлення батькові: «У нас зараз незручно. Гостьова зайнята».

Батько прочитав його біля багажника. Плечі в нього просіли так, ніби коробка в руках раптом стала кам’яною.

Мама не плакала. Вона поправила шарф, глянула на вікна будинку й сказала:

— Ти вкрала в нас життя.

Бабуся стояла на порозі. Я поруч із нею. Соломійка тримала мене за руку, у другій стискала ту саму різдвяну листівку. Не як рану. Як доказ.

— Ні, Ларисо, — сказала бабуся. — Я повернула ключі тим, хто тут жив, а не позував.

Мама хотіла щось відповісти, але з кишені батька задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Христини. Він підняв.

Голос сестри було чути навіть через дощ:

— Тату, ви тільки не приїжджайте сьогодні. У нас гості.

Батько повільно опустив телефон.

Мама дивилася на нього, потім на мене, потім на Соломійку. Уперше за весь час у її погляді не було зверхності. Там було щось голе й дрібне: людина, яку щойно теж прибрали з чужої картинки.

Вони поїхали о 18:03.

Двері зачинилися без гуркоту. Просто клацнув новий замок.

Увечері ми з Соломійкою зняли з каміна стару родинну фотографію. Ту, де всі були в синьому, крім нас, бо нас на ній не було.

Бабуся принесла дерев’яну рамку. Я поставила всередину інший знімок: Соломійка в жовтій сукні, я позаду неї, бабуся сидить у кріслі з палицею поруч. Жодної ідеальної композиції. У Соломійки один носок сповз, у мене волосся вибилося з пучка, бабуся не дивиться в камеру, бо саме сміється.

Донька поставила рамку на камін і довго вирівнювала її двома пальцями.

— Тепер мене видно?

Бабуся торкнулася її плеча.

— Тепер тебе не зможуть не побачити.

Соломійка підбігла до столу, взяла глянцеву листівку з подарунковими коробками й поклала її в нижню шухляду під бабусин зошит.

Не спалила. Не порвала.

Залишила там, де зберігають докази.