Келих у руці Лева здригнувся так різко, що тонке скло дзенькнуло об зуби.
Поруч із ним Ярина ще тримала завчену світську усмішку, але кутики рота вже повзли вниз.
Навколо нас повітря в залі стало густим, ніби хтось раптом закрив усі двері й вимкнув музику.

Я не підвищувала голосу. Пальцями лише торкнулася срібного медальйона на шиї й повторила тихо, так, щоб почули ті, кому треба було почути:
«То хто з нас не твого рівня?»
Лев ковтнув, але ковток не пройшов.
Шкіра на його шиї пішла плямами над крохмальним комірцем, а пальці на ніжці келиха побіліли.
Він спробував усміхнутися — тією самою усмішкою, якою роками вмовляв клієнтів, заспокоював начальників і стирав мої сумніви.
Та цього разу усмішка вийшла кривою, наче застигла на чужому обличчі.
«Еміліє, вистачить цього театру», — прошепотів він, швидко переводячи погляд на генерального директора.
«Роберте, скажіть охороні…»
«Пане Марченко», — перебив його Роберт Дорошенко й навіть не глянув у його бік.
«Сьогодні ви говоритимете лише тоді, коли до вас звернуться».
У залі хтось різко втягнув повітря.
Двоє сенаторів біля колони відступили на півкроку, щоб краще бачити.
За моєю спиною Артур стояв рівно, як лезо ножа, у темному смокінгу з вузькою стрічкою ордена на лацкані.
Його руки були складені за спиною, але я знала цей стан.
Так він виглядав щоразу, коли хтось намагався гратися з тим, що було давніше за їхні кар’єри й дорожче за їхні звички.
Ярина видихнула через ніс і нарешті озвалася.
Її голос був солодкий, тільки в кінці надламався.
«Леве, скажи мені, що це безглузде шоу вже закінчується.
Бо я не люблю, коли мене ставлять у незручне становище».
Вона ще намагалася тримати підборіддя високо, але права рука сама стиснула його лікоть.
Не ніжно. Як людина хапається за поручень у слизьких сходах.
Я перевела погляд на Роберта.
«Рада директорів чекає?»
(Premium Content – Watch Ad to Continue)